Бланка Бускетс: «Свитер»

[dziga]

После инсульта восьмидесятипятилетняя Долорс вынуждена поселиться у младшей дочери. Говорить она больше не может, но почему-то домочадцы дружно решили, что бабушка вместе с речью потеряла и слух, а заодно и способность здраво рассуждать. Что совершенно не соответствует действительности - Долорс прекрасно слышит все, о чем говорит между собой молодежь, привыкшая не обращать на ее присутствие никакого внимания, и узнает немало чужих секретов. Беда в том, что она не может вмешаться в конфликты, раздирающие изнутри внешне благополучную семью, не может помочь советом тем, кого любит. Но кое на что Долорс еще способна, и она принимается вязать свитер для внучки. Спинка, перед, рукава… Снует в руках крючок, в памяти всплывают картины прошлого, а рядом бурлит жизнь нового поколения с его ошибками и проблемами, мечтами и разочарованиями, изменами и любовью.


Книжка читається на одному диханні. Як тільки я її почала, то зрозуміла, що поки не закінчу, ні до чого іншого не зможу взятися. За час читання я так звикла до старенької Долорс, що мені було сумно з нею прощатися, хоча я розумію, вона нам вже усе сказала. Бланка Букетс присвятила свою книжку "всем женщинам прошлого и настоящего, которые жили не как сонные мухи", ось ця присвята мене і спокусила:) Саме ось такою "не сонною мухою" є старенька Долорс, яка розповідає нам петелька за петелькою історії зі свого життя і життя своїх рідних. За вісімдесят п"ять років стільки всього може трапитися: диктатура зміниться демократією, повоєнний голод - анорексичним, а одне клацання мишкою буде здатне викликати такі зміни, що й годі собі уявити, та все ж у чомусь це життя назавжди лишається тим самим, собливо, якщо вмієш помічати найважливіші у світі речі.
"Когда тебе восемьдесят пять, видишь наконец жизнь такой, какой она есть, но к этому времени у тебя уже нет сил ни противостоять ей, ни научить других это делать".