This Must Be the Place

Вчора абсолютно випадково подивилися чудовий фільм Паоло Соррентіно "This Must Be the Place" з Шоном Пеном в головній ролі. Весь фільм мене не полишала думка, як можна так вміти перевтілюватися, як це вміє Шон Пен, і як можна вловлювати таку красу в навколишньому, як це робить Соррентіно (і його оператори)? Якби не такі красиві картинні зйомки, неперевершенний Шон Пен і просто до самісіньких деталей продумане музичне наповнення, то сама собою історія вийшла б зовсім не такою зворушливою і красивою.
Отож ми бачимо, як колишня рок-зірка (Шон Пен), який страждає від депресії і вже більше двадцяти років не бере в руки гітари, крок за кроком відшукує шлях до самого себе, вирішуючи при цьому набагато глобальніші питання - чи можливе примирення через помсту, особливо, якщо помста здійснюється міжпоколіннєво і стосується такого масового злочину як Голокост? Та цей фільм зовсім не про Голокост, а про щось зовсім інше...