Портрет покоління.
Mar. 19th, 2011 10:56 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dzigaТо ж шукаємо у ньому себе! Цікава стаття про тих, кому 30, тобто про нас, мої друзі, ну плюс-мінус:))
Хоч і стаття про німецькі реалії, та я просто вражена, як багато я бачу там знайомих (і не лише німецьких) і себе. Сподіваюся, що мені вестиметься краще ніж середньостатистчічній Стеффі:)
In ihre Kindheit fiel die Katastrophe von Tschernobyl. Mit ihnen wurde das Internet groß, sie haben ihre Freunde bei Facebook. Und kaum eine Generation muss gegen so viele Vorurteile ankämpfen wie die der heute 30-Jährigen.
Далі читаєммо тут:
http://www.sueddeutsche.de/leben/portraet-generation-gestatten-die-fakten-1.1073556
UPD: На прохання моїх любих друзів, я цю статюю швиденько переклала, так що тепер можна читати на рідній:
На їхнє дитинство випала Чорнобильська катастрофа. Разом з ними зростав Інтернет, їхні друзі - усі на Фейсбук. До того ж, мабуть, жодне з інших поколінь не повинно було боротися проти стількох упереджень, як сьогоднішні 30-річні.
В цьому році у Німеччині близько мільону людей виповниться 30, а це лише один мільон людських життів, характерів та хатніх облаштунків. То ж, може, немає сенсу говорити про покоління «тридцятирічних»?
З іншого боку, у цього мільйона людей є багато спільного: коли вони були лише дітьми, Холодна війна закінчилася, разом з ними зростав інтернет і стискався світ. У них зявилися можливості, про які їхні батьки лише мріяли. Тому, можливо, до них все-таки варто прислухатися?
Вони – це покоління практикантів, яке дозволяє себе експлуатувати. Покоління тупуватих, які тупіють через інтернет. Покоління Фейсбуку, яке плутає віртуальні знайомства із дружбою. Вони аполітичні, вони - діти класу люкс, яким так добре ведеться, як ще жодному поколінню до них.
Утім, давайте розпочнемо від самого початку. З 19 Березня 1981 року, коли в операційній одного західно-німецького пологового будинку зявилося нове життя - житя якого ще ніколи не було до цього, та яке стане показовим для покоління тридцятирічних. Батьки назвали свою дівчинку Стафані - у тому році це було найулюбленіше дівчаче імя; хлопчиків найчастіше називали Крістіан. Отож, Стеффі буде не єдиною з таким імям у дитсадку, проте її батькам індивідуальність не так вже й багато важить. Для них головне, щоб дитина виросла щасливою та отримала гарну освіту. Для цього у неї є всі шанси: приблизно 40% дітей цього року народження закінчать загальноствітню школу, при чому більшість з них дівчатка (і ця тенденція триматиметься від 1990 року).
Усі свої канікули сімя проводить біля озера, кожен рік на тому ж самому місці для кемпінга. А того, що через 20 років Стеффі буде подорожувати Індією та Китаєм, і про те, що закінчить практику на Мангеттені, зараз, на початку 80-х, ніхто і уявити не може. Зараз квиток до Нью-Йорку не купиш і за 2500 Марок, хто може подумати, що у 2011 цей квиток буде коштувати 500 Євро? Якщо хочете, то світ батьків Стеффі, трохи обмежений: дорогими квитками на літаки, візами, та муром на Сході. У батьків Стеффі декілька сестер та братів, та її батьки не хочуть щоб у Стеффі та її молодшого брата був ще один братик чи сестричка. Вони переживають через небезпеку радянскої ядерної загрози та забруднення зовнішнього середовища; зараз усі говорять про вимирання лісу. Ніколи в Німеччині не була народжуваність такою низькою як в 1985.
26 квітня 1986 року вибухнув четвертий блок на Чорнобильській атомній станції в Україні. Стефані саме виповнилося 5 років, і вона досі памятає, що їй не давали їсти гриби та переключали канали, коли йшлося про Чорнобиль. Проте, коли-не-коли та її погляд перехоплював картинки зі спотвореними людьми та тваринами. Через 25 років ці спогади виринуть знову, коли станеться катастрофа у Фукусімі. Також вона не зможе уявити політику без Зелених. Навідміну від своїх батьків, Стефані завжди вважатиме питання захисту навколишнього середовища питанням реалістичної політики.
Мур впав, коли Стефані було 8, коли вона ще не зовсім розуміла, що насправді було дві Німеччини. За рік до цього, коли була Олімпіада в Сеулі і вона раділа, що медаль виграв німець, її тітка сказала, що це був німець з іншої Німеччини. А тепер є лише одна Німеччина. Через декілька років потому вона поїде в Прагу, в Польщу, в Москву. Та не так як їздив раніше її дядько з політичних причин, а передуісм тому, що це екзотично та дешево, а ще пізніше, тому що це нормально. Коли Стефані почне цікавитися політикою, то соціалістичного блоку вже не буде. У кімнаті Стефані висітиме плакат з Че Геварою, та вона завжди буде вважати Соціалізм гарною ідеєю, яка, на жаль, не функціонує.
У свої 13 вона вперше закохається і обмінюватиметься записками із хлопцем з паралельного класу. Удома вона дивитиметься годинами на телефон, ніби так вона зможе змусити цю вперту штуку задзвонити. Мобільні на початку 90-х - величезні, а тарифи на них – височезні, так що підлітку про них можна лише мріяти, а про SMS у Німеччині ще і не чули. Навіть телефонувати через фіксований звязок все ще дорого. Якщо вона з кимось говорить більше 15 хвилин, її мама починає показувати на годинник. Лише у 1999 кожен шостий в Німеччині буде мати мобільний телефон.
1989 Тім Бернес-Лі представив всесвітню павутину. Стеффі тоді було 10. Хоча вже тоді вона граєлася в ігри на компюторі у своїх сусідів, та свою першу електронну пошту вона матиме лише роками пізніше: hallohiersteffi@hotmail.com. І це буде не єдиною її електронною адресою. В середині ж 90-х павутина буде ще повільною, сайти з фото вантажитимуться декілька хвилин, про YouTube або Internet-TV ще не можу й бути мови. Свій перший мейл Стеффі надішле у березні 1998, коли проводитиме семестр за програмою шкільного обміну у Вісконсіні. Вона надішле мейл з тамтешнього компютера до знайомих своєї мами, а ті його родзрукують та занесуть її батькам.
Коли вона у Віснконсіні, тоз мамою говорить лише раз на місяць, і щонайдовше 20 хвилин. Вона похабцем розповідає про найголовніше і кладе слухавку, хвилина тоді ще коштує 1,44 марки. Через два роки, коли Стеффі після закінчення школи поїде за програмою Work and Travel подорожувати і працювати у Бразилії, то їй вже не буде нічого надзвичайного у тому, щоб надсилати мейли своїм рідним та друзям. Інтернет-кафе тоді вже будуть майже скрізь, а щоб телефонувати вона купує тамтешню картку до мобільного.
За кордоном Стефані розмірковує, що ж їй робити: навчатися чи працювати. Рівень безробіття вже декілька років як перебільшує 10 відсотків, їй самій прийдеться піклуватися про свою пенсію: від 2000 року, після пенсійної реформи, стало зрозуміло, що за законом державної пенсії на покоління Стеффані вже не вистачить. Вона вирішує вчитися. Та економіка та германістика, які наприкінці 90 були найпопулянішими серед жінок, не для неї. Вреші решт вона зупиняється на вивченні Латинської Америки – іспанська якраз витіснила французьку і стала другою за популярністю іноземною мовою після англійської. Про те, що з гуманітарною освітою їй буде складно знайти роботу – вона не задумується. Стеффі переконана, що з гарними оцінками людина з будь-яким дипломом знайде роботу.
11 вересня 2001 терористичні атакаи шокують світ, через місяць США бомбардують Афганістан. Ознаки глобального потепління стають вражаючими, впровадження Кіотського протоколу йде занадто повільно. Стефані лютує, та вона не знає, що вона особисто може зробити. Її бітьки дорікають їй пасивністю, вони за свої ідели виходили боротися на вулиці. Вона ж вважає, що вони повинні поменше їздити на автівці та поменше їсти мяса, а вже потім можна про щось говорити.
Протягом навчання Стеффі їде вже втретє закордон: на цей раз це семестр навчання у Кордобі. Хоч щось тепер легше: Іспанія це Європа, там та ж валюта, і квитки на літак просто до смішного дешеві, так що її мати прилітає її навідувати. Стеффі вчиться швидко звикати до нових місць, пакувати своє життя у валізу, та перемикати відносини на Батьківщині у режим очікування.
Після закінчення університету, незважаючи на вражаючі здобутки, вона декілька років проходить усілякі практики та займає тимчасові посади, так само як і багато її одноліток: у 2007 році кожен четвертий у віці між 25 та 34 працює на тимчасових умовах. Проте вона сперечається з батьком, коли той називає її роботу експлуатацією, і не розуміє, як людина з вищою освітою може працювати практиканткою. Вона знає багатьох інженерів, у яких є робота, це просто їй так важко через її спеціальність. Та це було того варте, думає вона.
Інколи Стеффі здається, що з неї вже досить цього всього. Сімя, стабільність та будиночок з садочком як у її батьків - зовсім непоганий варіант. Замість цього у неї роками вже тягнуться відносини на відстані, тому що її хлопець і вона не можуть знайти роботу в одному і тому ж місті, і до того ж ще жоден з них не виплатив кредити на навчання. Та все ж вона розуміє, наскільки більше вона всього пережила, порівняно зі своїми батьками у її віці. У неї друзі у цілому світі – навіть якщо вона їх бачить лише на Фейсбуці, бо вона власне надіється отримати сталу роботу і тому не може поїхати цього року у відпустку.
В суботу їй виповнюється 30. Приїдуть її друзі з Іспанї, та з шкільних знайомих мало хто зможе прийти: у декого вже діти і власний будинок, один знайомий зробив карколомну карєру і тепер живе і працює у банку в Нью-Йорку, а ще один хлопець по сусідству вже чотири роки як загинув у нещасному випадку – за статистикою один зі ста не доживає до 30. Також, якщо вірити статистиці, Стеффі ще проживе 53 роки, вона буде 1,3 рази одружена, і народить до двох дітей. Та, можливо, усе станеться зовсім по-іншому – Стеффі ще буде часто стояти перед питанням вибору.
Хоч і стаття про німецькі реалії, та я просто вражена, як багато я бачу там знайомих (і не лише німецьких) і себе. Сподіваюся, що мені вестиметься краще ніж середньостатистчічній Стеффі:)
In ihre Kindheit fiel die Katastrophe von Tschernobyl. Mit ihnen wurde das Internet groß, sie haben ihre Freunde bei Facebook. Und kaum eine Generation muss gegen so viele Vorurteile ankämpfen wie die der heute 30-Jährigen.
Далі читаєммо тут:
http://www.sueddeutsche.de/leben/portraet-generation-gestatten-die-fakten-1.1073556
UPD: На прохання моїх любих друзів, я цю статюю швиденько переклала, так що тепер можна читати на рідній:
На їхнє дитинство випала Чорнобильська катастрофа. Разом з ними зростав Інтернет, їхні друзі - усі на Фейсбук. До того ж, мабуть, жодне з інших поколінь не повинно було боротися проти стількох упереджень, як сьогоднішні 30-річні.
В цьому році у Німеччині близько мільону людей виповниться 30, а це лише один мільон людських життів, характерів та хатніх облаштунків. То ж, може, немає сенсу говорити про покоління «тридцятирічних»?
З іншого боку, у цього мільйона людей є багато спільного: коли вони були лише дітьми, Холодна війна закінчилася, разом з ними зростав інтернет і стискався світ. У них зявилися можливості, про які їхні батьки лише мріяли. Тому, можливо, до них все-таки варто прислухатися?
Вони – це покоління практикантів, яке дозволяє себе експлуатувати. Покоління тупуватих, які тупіють через інтернет. Покоління Фейсбуку, яке плутає віртуальні знайомства із дружбою. Вони аполітичні, вони - діти класу люкс, яким так добре ведеться, як ще жодному поколінню до них.
Утім, давайте розпочнемо від самого початку. З 19 Березня 1981 року, коли в операційній одного західно-німецького пологового будинку зявилося нове життя - житя якого ще ніколи не було до цього, та яке стане показовим для покоління тридцятирічних. Батьки назвали свою дівчинку Стафані - у тому році це було найулюбленіше дівчаче імя; хлопчиків найчастіше називали Крістіан. Отож, Стеффі буде не єдиною з таким імям у дитсадку, проте її батькам індивідуальність не так вже й багато важить. Для них головне, щоб дитина виросла щасливою та отримала гарну освіту. Для цього у неї є всі шанси: приблизно 40% дітей цього року народження закінчать загальноствітню школу, при чому більшість з них дівчатка (і ця тенденція триматиметься від 1990 року).
Усі свої канікули сімя проводить біля озера, кожен рік на тому ж самому місці для кемпінга. А того, що через 20 років Стеффі буде подорожувати Індією та Китаєм, і про те, що закінчить практику на Мангеттені, зараз, на початку 80-х, ніхто і уявити не може. Зараз квиток до Нью-Йорку не купиш і за 2500 Марок, хто може подумати, що у 2011 цей квиток буде коштувати 500 Євро? Якщо хочете, то світ батьків Стеффі, трохи обмежений: дорогими квитками на літаки, візами, та муром на Сході. У батьків Стеффі декілька сестер та братів, та її батьки не хочуть щоб у Стеффі та її молодшого брата був ще один братик чи сестричка. Вони переживають через небезпеку радянскої ядерної загрози та забруднення зовнішнього середовища; зараз усі говорять про вимирання лісу. Ніколи в Німеччині не була народжуваність такою низькою як в 1985.
26 квітня 1986 року вибухнув четвертий блок на Чорнобильській атомній станції в Україні. Стефані саме виповнилося 5 років, і вона досі памятає, що їй не давали їсти гриби та переключали канали, коли йшлося про Чорнобиль. Проте, коли-не-коли та її погляд перехоплював картинки зі спотвореними людьми та тваринами. Через 25 років ці спогади виринуть знову, коли станеться катастрофа у Фукусімі. Також вона не зможе уявити політику без Зелених. Навідміну від своїх батьків, Стефані завжди вважатиме питання захисту навколишнього середовища питанням реалістичної політики.
Мур впав, коли Стефані було 8, коли вона ще не зовсім розуміла, що насправді було дві Німеччини. За рік до цього, коли була Олімпіада в Сеулі і вона раділа, що медаль виграв німець, її тітка сказала, що це був німець з іншої Німеччини. А тепер є лише одна Німеччина. Через декілька років потому вона поїде в Прагу, в Польщу, в Москву. Та не так як їздив раніше її дядько з політичних причин, а передуісм тому, що це екзотично та дешево, а ще пізніше, тому що це нормально. Коли Стефані почне цікавитися політикою, то соціалістичного блоку вже не буде. У кімнаті Стефані висітиме плакат з Че Геварою, та вона завжди буде вважати Соціалізм гарною ідеєю, яка, на жаль, не функціонує.
У свої 13 вона вперше закохається і обмінюватиметься записками із хлопцем з паралельного класу. Удома вона дивитиметься годинами на телефон, ніби так вона зможе змусити цю вперту штуку задзвонити. Мобільні на початку 90-х - величезні, а тарифи на них – височезні, так що підлітку про них можна лише мріяти, а про SMS у Німеччині ще і не чули. Навіть телефонувати через фіксований звязок все ще дорого. Якщо вона з кимось говорить більше 15 хвилин, її мама починає показувати на годинник. Лише у 1999 кожен шостий в Німеччині буде мати мобільний телефон.
1989 Тім Бернес-Лі представив всесвітню павутину. Стеффі тоді було 10. Хоча вже тоді вона граєлася в ігри на компюторі у своїх сусідів, та свою першу електронну пошту вона матиме лише роками пізніше: hallohiersteffi@hotmail.com. І це буде не єдиною її електронною адресою. В середині ж 90-х павутина буде ще повільною, сайти з фото вантажитимуться декілька хвилин, про YouTube або Internet-TV ще не можу й бути мови. Свій перший мейл Стеффі надішле у березні 1998, коли проводитиме семестр за програмою шкільного обміну у Вісконсіні. Вона надішле мейл з тамтешнього компютера до знайомих своєї мами, а ті його родзрукують та занесуть її батькам.
Коли вона у Віснконсіні, тоз мамою говорить лише раз на місяць, і щонайдовше 20 хвилин. Вона похабцем розповідає про найголовніше і кладе слухавку, хвилина тоді ще коштує 1,44 марки. Через два роки, коли Стеффі після закінчення школи поїде за програмою Work and Travel подорожувати і працювати у Бразилії, то їй вже не буде нічого надзвичайного у тому, щоб надсилати мейли своїм рідним та друзям. Інтернет-кафе тоді вже будуть майже скрізь, а щоб телефонувати вона купує тамтешню картку до мобільного.
За кордоном Стефані розмірковує, що ж їй робити: навчатися чи працювати. Рівень безробіття вже декілька років як перебільшує 10 відсотків, їй самій прийдеться піклуватися про свою пенсію: від 2000 року, після пенсійної реформи, стало зрозуміло, що за законом державної пенсії на покоління Стеффані вже не вистачить. Вона вирішує вчитися. Та економіка та германістика, які наприкінці 90 були найпопулянішими серед жінок, не для неї. Вреші решт вона зупиняється на вивченні Латинської Америки – іспанська якраз витіснила французьку і стала другою за популярністю іноземною мовою після англійської. Про те, що з гуманітарною освітою їй буде складно знайти роботу – вона не задумується. Стеффі переконана, що з гарними оцінками людина з будь-яким дипломом знайде роботу.
11 вересня 2001 терористичні атакаи шокують світ, через місяць США бомбардують Афганістан. Ознаки глобального потепління стають вражаючими, впровадження Кіотського протоколу йде занадто повільно. Стефані лютує, та вона не знає, що вона особисто може зробити. Її бітьки дорікають їй пасивністю, вони за свої ідели виходили боротися на вулиці. Вона ж вважає, що вони повинні поменше їздити на автівці та поменше їсти мяса, а вже потім можна про щось говорити.
Протягом навчання Стеффі їде вже втретє закордон: на цей раз це семестр навчання у Кордобі. Хоч щось тепер легше: Іспанія це Європа, там та ж валюта, і квитки на літак просто до смішного дешеві, так що її мати прилітає її навідувати. Стеффі вчиться швидко звикати до нових місць, пакувати своє життя у валізу, та перемикати відносини на Батьківщині у режим очікування.
Після закінчення університету, незважаючи на вражаючі здобутки, вона декілька років проходить усілякі практики та займає тимчасові посади, так само як і багато її одноліток: у 2007 році кожен четвертий у віці між 25 та 34 працює на тимчасових умовах. Проте вона сперечається з батьком, коли той називає її роботу експлуатацією, і не розуміє, як людина з вищою освітою може працювати практиканткою. Вона знає багатьох інженерів, у яких є робота, це просто їй так важко через її спеціальність. Та це було того варте, думає вона.
Інколи Стеффі здається, що з неї вже досить цього всього. Сімя, стабільність та будиночок з садочком як у її батьків - зовсім непоганий варіант. Замість цього у неї роками вже тягнуться відносини на відстані, тому що її хлопець і вона не можуть знайти роботу в одному і тому ж місті, і до того ж ще жоден з них не виплатив кредити на навчання. Та все ж вона розуміє, наскільки більше вона всього пережила, порівняно зі своїми батьками у її віці. У неї друзі у цілому світі – навіть якщо вона їх бачить лише на Фейсбуці, бо вона власне надіється отримати сталу роботу і тому не може поїхати цього року у відпустку.
В суботу їй виповнюється 30. Приїдуть її друзі з Іспанї, та з шкільних знайомих мало хто зможе прийти: у декого вже діти і власний будинок, один знайомий зробив карколомну карєру і тепер живе і працює у банку в Нью-Йорку, а ще один хлопець по сусідству вже чотири роки як загинув у нещасному випадку – за статистикою один зі ста не доживає до 30. Також, якщо вірити статистиці, Стеффі ще проживе 53 роки, вона буде 1,3 рази одружена, і народить до двох дітей. Та, можливо, усе станеться зовсім по-іншому – Стеффі ще буде часто стояти перед питанням вибору.
