dziga | Paul Morand: The Allure of Chanel.

I’m never satisfied with myself, so why should I be with others?

I am irritated, irritable and irritating.
Чи це не геніально? І в цьому вся Шанель!

Спочатку декілька слів про саму книжку:
Перед вами спогади Шанель, які вона «надиктувала» Полю Морану (Paul Morand) у 1946 і 1947 роках, у Санкт-Моріці (St. Moritz), в Швейцарії, де вони обоє перебували у повоєнні роки. Нагадаю, що фактично і Моран і Шанель проживали на той час в Швейцарії у вигнанні через їхній зв'язок з нацистами. За Шанель вступився сам Вінстон Черчилль, і саме це його особисте втручання врятувало її від épuration (чисток), що випали на долю інших француженок за зв’язок з німецькими офіцерами.
Шанель домовилася з Моран, що спогади опублікують лише після її смерті. Тому мемуари під назвою «L’Allure de Chanel» побачили світ лише у 1976 році, через рік після її смерті. Принагідно скажу, що 1976 році помер і сам Моран.
На диво, у спогадах немає нічого про війну, здавалось би Шанель могла скористатися можливістю тут виправдатися, та нічого подібного ми в її мемуарах не прочитаємо. У спогадах вона згадує про своє дитинство, друзів, визначних особистостей, і, звісно, моду.
Вона багато розповідає про Мізію (і я знову себе запитую, що могло так міцно тримати цих настільки різних жінок? Шанель точно так само, як у своїх мемуарах Мізія, наголошує на тому, що Мізія була її єдиною подругою «Misia is to Paris what the goddess Kali is to the Hindu pantheon. She is simultaneously the goddess of destruction and of creation. She kills and scatters her germs without realizing… Misia has the most serious virtue of all: she’s never boring, even though she’s always bored. … Misia is neither good nor bad: she’s one of the frailties of humanity, but she’s a force of nature» - ось така для неї Мізія), вона також пише про Дягілєва, Стравінського, Пікассо (в пікассо вони з Мізією теж розходяться: Мізія ніколи не могла його простити за політичність, а от для Шанель політика не могла завадити мистецтву), про дві свої «великі любові»: Артура «Боя» Кейпела (саме цю любов показано на початку фільма, та у спогадах немає подробиць стосунків зі Стравінським) та Герцога Вестмінстерського, про Великого Князя Дмитрія… та вона ні слова не згадує про П’єра Ріверді, якого деякі її біографи називають коханням її життя.
1964 Моран писав про Шанель: «Despite her age, she sparkles; she is the only volcano in the Auvergne that is not extinct… the most brilliantly insufferable woman there ever was»
Саме такою Шанель видається нам на сторінках «Алюру»: сильною, незалежною, бунтівною, блискучою та з надзвичайним почуттям гумору жінкою.
А тепер трошки гумору і «премудростей» від Шанель (для тих, хто іще з нами:):

Про виховання:
It is kisses, hugs, teachers and vitamins that kill children and prepare them being weak and unhappy. It is wicked aunts that make conquerors of them…. (яких думок можна чекати ще від такого виховання, яке було у неї, бідної сироти?...)

Про успіх:
…important aphorism that is a secret of my success, and perhaps that of civilization: it’s with what cannot be taught that one succeeds.

Про спогади:
A memory should have a moral ending: it’s its raison d’être, otherwise it’s mere gossip.

Про роботу:
Nothing can replace work, not securities, or nerve, or luck. (таку хронічну воркаголічку як я просто не могла не замилувати ця фраза:)

I didn’t like dresses, but I liked work.

Nothing relaxes me so much as work, and nothing tires me so much as doing nothing. The more I work, the more I want to work.

For people think of everything, they imagine every sort of hypothesis, apart from one: that one works and that one takes no notice of them (ось саме так треба сприймати усіх «любих друзів», які тільки тим і займаються, що думають, що ж про вас ще можна видумати:).

Про одяг, моду і т.д.:
Black wipes out everything else around.

Beauty endures, prettiness passes.

Young people’s complements are delightful, as long as one resists them.

It’s not so much a question of being young or old, as being on the right or the wrong side.

Fashion is a state of mind by which I mean my own.

I began with two collections a year. My colleagues embarked on four of them, so as to have time to copy mine.

Cinema has had the same effect on fashion as the atomic bomb.

It’s totally pointless to take out a patent on a dress. It’s admitting you have run out of ideas.
Along with plagiarism go admiration and love.

I have dressed the whole world and, today, it goes about naked.

Про книжки:
Most of all I bought books: to read them. Books have been my best friends.

Про гроші:
If small gifts maintain friendship, expensive gifts compromise it.

I judge people according to the way they spend.

Money is not attractive, it’s convenient.

Money adds to decorative pleasure of life, but it’s not life.

The only thing I really like spending is my strength. … It pleases me infinitely more to give than to receive, whether it be at work, in love or in friendship.

Про свободу:
Liberty is a gift that terrifies people; I don’t just mean theirs, but one’s own.

Про інше:
When peace came (in those days peace came after the war)

А це ну просто наймиліше з усіх зізнань (щодо того як вона любить позичати іншим свої діаманти): I never tire of the pleasure women take in looking at themselves wearing my jewellery, and that sweet smile of gratitude with a longing to kill me…

It would be very difficult for a man, unless he were strong, to live with me. And it would be impossible for me, were he stronger than me, to live with him.

I’m not a heroine. But I have chosen a person I wanted to be and am.

Every time I’ve done something reasonable, it’s brought me bad luck.

I have decided to be happy without requiring that daily dose of poison, recently invented, that we call happiness.

І нарешті про "життя після смерті"
I would make a very bad dead person, because once I was put under, I would grow restless and would think only of returning to earth and starting all over again.

Ну що ж, цій Мадемуазель це прекрасно вдається, бо навіть «звідти» вона нас бентежить, поширює міфи і вселяє бажання.