![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dzigaЦікава стаття! Стільки знайомого...
Що би сталося, якби ми звернули увагу на процес власної праці, організаційне управління й умови виробництва? Що ми могли би з’ясувати, якби замість вивчати інших сфокусували би погляд на власній спільноті й використали би як дані не відшліфовані публікації або філігранні промови, а нескінченний потік комунікацій та практик, у якому ми, часто мимоволі, загрузли та заплуталися: множення е-мейлів, протоколи засідань, заявки для прийому на роботу, експертні відгуки, оцінки для підвищення, чернетки звіту для оцінювання досліджень (Research Assessment Exercise, RAE), документація комітетів, відгуки студентів на курси, навіть балачки після семінарів? Як ми могли би пов’язати макроорганізацію та інституційні практики, з одного боку, з досвідом та почуттями, з іншого, і почати досліджувати вплив гендеру, раси та класу на ці зв’язки? Як ми могли би критично оцінити безліч моментів, коли люди почуваються на межі зриву, кажуть: «Моя робота — лайно» або «Мене викриють», або моменти безкарних нападок і жорстокості, що часто трапляються, наприклад, в анонімних рецензіях (які поки рідко оскаржують) — і як поєднати ці почуття з неоліберальними практиками влади в західних університетах? Коротше кажучи, як ми могли би спробувати зрозуміти таємне та замовчане на наших власних робочих місцях та осягнути всі значення цього таємного?
До речі, довелося мені якось спілкуватися з одним чудовим науковцем, який ось ак взяв і написав про усі особливості роботи в академії (в даному разі, у шведському універі). І що ви думаєте? З голови факультету знявся, такий сильний був тиск з боку колег... не сподобалося колегам, що він всі підводні камені висвітлив для інших. Та науковець не здався, написав ще кілька книг на ту ж тему після звільнення. Молодець такий!
Що би сталося, якби ми звернули увагу на процес власної праці, організаційне управління й умови виробництва? Що ми могли би з’ясувати, якби замість вивчати інших сфокусували би погляд на власній спільноті й використали би як дані не відшліфовані публікації або філігранні промови, а нескінченний потік комунікацій та практик, у якому ми, часто мимоволі, загрузли та заплуталися: множення е-мейлів, протоколи засідань, заявки для прийому на роботу, експертні відгуки, оцінки для підвищення, чернетки звіту для оцінювання досліджень (Research Assessment Exercise, RAE), документація комітетів, відгуки студентів на курси, навіть балачки після семінарів? Як ми могли би пов’язати макроорганізацію та інституційні практики, з одного боку, з досвідом та почуттями, з іншого, і почати досліджувати вплив гендеру, раси та класу на ці зв’язки? Як ми могли би критично оцінити безліч моментів, коли люди почуваються на межі зриву, кажуть: «Моя робота — лайно» або «Мене викриють», або моменти безкарних нападок і жорстокості, що часто трапляються, наприклад, в анонімних рецензіях (які поки рідко оскаржують) — і як поєднати ці почуття з неоліберальними практиками влади в західних університетах? Коротше кажучи, як ми могли би спробувати зрозуміти таємне та замовчане на наших власних робочих місцях та осягнути всі значення цього таємного?
До речі, довелося мені якось спілкуватися з одним чудовим науковцем, який ось ак взяв і написав про усі особливості роботи в академії (в даному разі, у шведському універі). І що ви думаєте? З голови факультету знявся, такий сильний був тиск з боку колег... не сподобалося колегам, що він всі підводні камені висвітлив для інших. Та науковець не здався, написав ще кілька книг на ту ж тему після звільнення. Молодець такий!
