dziga | Історія з Тракторами продовжується.

Спочатку питання: чому у мене не ховається текст під катом? (скажіть, що зробити, плізз, і вибачте, що займаю стільки місця, виправлюся, як тільки скажете, як:) Я знаю, що ви всі уже забули, що такі існують, але все ж вирішила викласти ще частину "тракторів", щоб не лежали тут мені без діла. Повідомляю/нагадую, це переклад з англійської роману Марини Левицької "Коротка історія тракторів по-українськи". Ото ж 6-та серія: Я не пам’ятаю, коли саме Валентина вмовила батька віддати їй гроші, але закінчилося все тим, що вона їх таки отримала . Я знаю, що повинна розказати про це Вєрі, але щось мене стримує. Щоразу, коли я телефоную батькові або сестрі, я ніби переходжу міст зі світу дорослих, де я сама собі господар, у таємничий світ дитинства, де моє життя повністю залежить від волі інших, тих, кого я не можу ані контролювати, ані розуміти. Велика Сестра абсолютний монарх у цьому царстві тіней. Вона вирішує долі без вагань і жалю. «Боже мій! Який він все-таки ідіот! – кричить вона, коли я говорю їй про Валентину і конверт з грошима, - Ми повинні його зупинити», - Велика Сестра як завжди сповнена рішучості. «Але, Вєро, я думаю, що у нього насправді дуже серйозні наміри до цього… до неї» І якщо вона може принести йому щастя, то…» «Надєждо, ти така легковірна. Ми ж читаємо про таких людей щодня в газетах. Емігранти, шукачі притулку, заробітчани. Можеш називати їх як завгодно. Це завжди найрішучіші та найбезжалісніші люди, вони перевертають все з ніг на голову, а потім, коли бачать, що не так тут легко, як вони думали, ідуть на злочин. Невже ти не розумієш, що буде, коли вона тут залишиться? Ми просто змушені зробити все, щоб вона не повернулася з України.» «Але він такий затятий. Навряд чи ми зможемо його зупинити… » Я опиняюся між двома непохитними стовпами правди – його і її. Саме так було завжди у моєму житті. Сестра телефонує в Хоум Офіс. Вони просять надати офіційний запит. Якщо мій батько про це дізнається, він ніколи їй не пробачить, так само, як він не пробачив їй інших помилок. Сестра пише анонімку: «Вона приїхала сюди з туристичною візою. Це її друга туристична віза. Вона працює нелегально. Її син зареєстрований в англійській школі. За три тижні до закінчення візи, вона перейнялася ідеєю одружитися. Вона збирається одружитися з містером Маєвським, для того щоб отримати візу і дозвіл на роботу.» Потім Вєра телефонує в Британське посольство у Києві. Байдужий чоловічий голос з сильним акцентом повідомляє їй, що візу Валентині вже видали. В її заяві не було нічого, за що можна було б їй відмовити. Але що ви скажете на….? - Вєра перелічує пункти, які вона вказала у листі. Молодий чоловік відповідає телефонним еквівалентом знизування плечима. «Зрозумій, Надєждо, я на тебе розраховую», - каже Велика Сестра. Через кілька тижнів я намагаюся поговорити про це з батьком. Ми обідаємо у батьковому будинку: Майк, батько і я. М*ясна консерва, варені картопля і морква. Це його щоденна їжа. Він з гордістю нас нею пригощає. «Тату, ти щось чув від Валентини?» (Мій голос приязний і веселий). «Так, вона писала. У неї все дуже добре.» «Де вона живе? Повернулася до чоловіка?» «Так, зараз вона живе з ним. Він дуже розумний тип, до речі. Директор політехнікуму.» «І які ж у неї плани? Вона повертається до Англії?» Радісний, ввічливо відчужений голос. «Хм-м-м. Може. Я не знаю.» Добре він все знає, але не хоче говорити. «Ну і хто ж той чоловік з темним волоссям, чоловік у вікні, який був з тобою таким грубим?» «Ага, це Боб Тернер. Дуже пристойний тип, до речі. Інженер-будівельник.» Батько пояснює, що Боб Тернер друг Валентининого дядька з Селбі. У нього є там будинок, де він живе зі своєю дружиною, а ще у нього є будинок у Пітербороу, який йому залишився у спадок від матері, саме у ньому він оселив Валентину і Станіслава. «А як ти думаєш, які стосунки у нього з Валентиною?» Для мене відповідь очевидна, та я намагаюся провести батька через щось на кшталт платонівських діалогів, і довести його до істини. «Ага, так. Були стосунки. Навіть була ймовірність, що він з нею одружиться, та його дружина не дала йому розлучення. Звичайно, на цьому їхні стосунки закінчилися.» «Звичайно, не закінчилися, Тату. Ти що не бачиш, що тебе шиють у дурні?» Я не помічаю, як зриваюсь на крик. Але він мене не слухає. По його очах видно, що він десь далеко звідси. Він перетворився на вісімдесятичотирьохрічного підлітка, налаштованого на свою власну музику. «До речі, він заплатив за мою натуралізацію,- бурмоче він, - тому коли я з нею одружуся, я буду Британським підданим» Коли він з нею одружиться! «Але, татку, запитай себе, навіщо? Навіщо Боб Тернер заплатив за твою натуралізацію?» «Як це навіщо? – самовдоволена посмішка, - А чому б і ні?» Мій платонівський діалог далеко мене не завів, тому я пробую інший підхід. Я викликаю дух Великої Сестри. «Татку, а ти говорив з Вєрою про цю оборудку з Бобом Тернером? Гадаю, її б це дуже засмутило.» «Чому це я повинен з нею говорити? Це абсолютно не її справа. Його погляд починає блукати, губи тремтять, він боїться. «Вєра переживає за тебе. Ми обоє обіцяли мамі, що доглядатимемо тебе». «Вона буде доглядати за мною лише щоб загнати у могилу.» Він починає сильно кашляти. Часточки вареної моркви летять по кімнаті і приклеюються до стіни. Я приношу йому склянку води. В похмурому царстві мого дитинства, де сестра була королевою, батько був вигнанцем, який претендував на корону. Давним-давно вони ішли війною один на одного. Це було так давно, що я не знаю, через що сталося їхнє перше зіткнення, ймовірно, вони самі про це забули. Батько зробив тактичний відступ у гаражне царство, до своїх конструкцій з алюмінію, гуми та дерева, кашлю та своїх Великих Ідей. Час від часу він у гніві здійснював нові напади на сестру, а коли та залишила дім, то на мене. «Тату, чому ти лихословиш Вєру? чому ви обоє постійно сваритесь? Чому ви…?» Я не наважуюся вимовити слово «ненавидите». Воно занадто сильне, занадто невідворотне. Батько знову починає кашляти. «Ти ж знаєш цю Вєру… У неї нестерпний характер. Ти ж бачила, як вона надокучала Людмилі: ти мусиш все віддати своїм онучкам, ти мусиш зробити зміни в заповіті. Весь час, навіть коли вона помирала. А зараз вона хоче, щоб я зробив зі своїм заповітом те саме - поділив все на три частини для онучок. Але я сказав «Ні». А ти що думаєш?» «Я думаю, ти повинен залишити заповіи, як він є - половина на половину», - кажу я. Я не хочу, щоб мене втягнули в його гру. Ха! Отже, Велика Сестра все ще обмірковує, як захопити спадок, хоча до поділу залишилися тільки будинок і пенсійні облігації. Я не знаю, чи вірити йому. Я не знаю, у що вірити. У мене відчуття, що в минулому сталося щось жахливе, про що ніхто мені не розповідає, тому що я навіть у свої сорок лишаюся для них дитинкою: занадто маленька, щоб зрозуміти. Я вірю, що він каже правду про те, як вона виманила доповнення до заповіту. Але зараз він грає у іншу гру, намагається вписати мене у свою команду проти сестри. «Що б ти сказала, якби у заповіті я лишив все тобі і Майклу?», - питає він, раптом просвітлівши. «Я все одно думаю, ти повинен поділити все порівну». «Якщо ти так кажеш», - з роздратуванням зітхає. Я відмовляюся від гри. В глибині душі мені подобається бути улюбленицею, але я обережна. Він надто непередбачуваний. Колись давно, я була татовою донечкою, стажером практиканта помічника інженера. Я намагаюся, пригадати, що я у ньому колись любила. Був час, коли батько садовив мене на заднє сидіння свого мотоцикла (а мама тоді гукала: «Обережно, Колюша!»), і ми з гуркотом їхали вузькими дорогами між болотами. Перший мотоцикл, якого він мав, був 2500СС Френсіс Барнетт, якого він склав зі скрапу, власноруч вичистив і поладнав кону частинку. Потім був блискучий чорний Вінсент 350СС, потім 500СС повторювала ці назви наче мантру. Пам’ятаю, як я бігла до вікна, коли чула глухий гул мотора на дорозі, а потім входив він, весь пройнятий вітром, у захисних окулярах і в старому російському шкіряному шоломі, і казав: «Хто хоче проїхатися?» «Я! Я! Візьми мене!» Але це було до того, як він виявив мою непридатність до інженерії.